Приветствую Вас Гость | RSS

Дарина ЛЫЖЕНКО Кондратовская школа

Понедельник, 19.11.2018, 10:27
Главная » Файлы » Мои файлы

УРОК 9. ВЕРСАЛЬ — ЗРАЗОК ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРКУ. ПРИРОДНІ ПАРКИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ. ДУХОВНЕ НАЧАЛО ЯПО
22.05.2014, 11:42

УРОК 9. ВЕРСАЛЬ — ЗРАЗОК ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРКУ. ПРИРОДНІ ПАРКИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ. ДУХОВНЕ НАЧАЛО ЯПО

Тема. Версаль — зразок європейського парку. Природні парки Великої Британії. Духовне начало японського ландшафтного саду. Філософія ікебани та чайної це­ремонії
Мета: ознайомити учнів із особливостями паркового мисте­цтва різних країн, мистецтва ікебани та чайної цере­монії, навчити розрізняти зразки садово-паркового мистецтва, оцінювати садово-паркове мистецтво як явище, створене за законами гармонії; розвивати вміння аналізувати нову інформацію, виокремлювати головне, обґрунтовувати свою точку зору, формувати пізнавальну активність; виховувати повагу, зацікав­леність садово-парковим мистецтвом Сходу й Заходу.
Оснащення. Зоровий ряд: зображення зразків садово-паркового мистецтва (Версаль, Ріджентс-парк, Гайд-парк, Кенрокуен, Ґоракуен, Кайракуен та ін.), ікебани; фрагментів проведення чайної церемонії; роздаваль­ний матеріал (інформаційні картки п’яти кольорів, за кількістю учнів; пам’ятка з умовами ділової гри, по одній на парту). Музичний супровід: фрагменти музичних творів (В. Сильвестров «Три хокку» (на слова Басьо), альтовий концерт Тору Такеміцу (у ви­конанні Імаї Нобуко), сюїта Косаку Ямадо «Світанок на Сході»). Обладнання: ТЗН.
Тип уроку: комбінований.
Форма проведення уроку: ділова гра.
Терміни й поняття: «парк», «садово-паркове мистецтво», «ікебана».
Усюди розмістивши то вази, то скульптури, З геометрії взявши строгі фігури,
Дерева перетворить на циліндри та куби,
На канали — струмочки...
Жак Деліль «Сади»
ХІД УРОКУ
Організаційний момент
Перевірка домашнього завдання
Презентація сторінки «Декоративно-прикладне мистецтво народів Близького Сходу» альбому «Культурна спадщина народів світу» (2—4 учні)
Актуалізація опорних знань
Опитування
¦ Назвіть головні вимоги до садово-паркового мистецтва.
¦ Пригадайте найвидатніші садово-паркові ансамблі України.
¦ Які зразки садово-паркового мистецтва є у вашій місцевості? Що ви знаєте про їх історію створення?
Мотивація навчальної діяльності
Викладення нового навчального матеріалу (ділова гра)
Слово вчителя
Сьогодні наш урок відбуватиметься у формі ділової гри, умови якої зазначено у пам’ятках, що лежать на ваших партах. Ознайом­теся з ними.
Умови ділової гри Етапі
Учитель роздає учням інформаційні картки (кожному — по картці). Учні ознайомлюються із наведеною в них інформацією
(1—2 хв), об’єднуються у 5 груп за кольором карток. Кожна група повинна визначити найсуттєвіше в отриманій інформації (3 хв), у такий спосіб виступаючи в ролі аналітиків — «ландшафтних ди­зайнерів» або «мистецтвознавців». Учасники кожної групи оби­рають двох «доповідачів» від своєї групи, решта учасників стає « кореспондентами ».
Інформаційна картка № 1 (ландшафтний парк Версаля та творчість Андре Ленотра )
Інформаційна картка М 2 (пейзажний англійський парк та митці садово-паркового мистецтва Великої Британії)
Інформаційна картка М 3 (японський ландшафтний сад)
Інформаційна картка № 4 (філософські засади ікебани)
Інформаційна картка № 5 (особливості проведення чайної церемонії )
Етап II
Дотримуючись черги, «доповідачі» від кожної групи повідом­ляють інформацію решті учнів класу. «Кореспонденти» цієї ж гру­пи ставлять «доповідачам» уточнювальні запитання за темою «до­повіді». Решта учнів класу під час слухання «доповідей» робить у зошитах записи за оголошуваною темою.
Словникова робота
Парк — обмежене місце у природному середовищі, призна­чене для загального відпочинку. Садово-паркове мистецтво, або ландшафтна архітектура, складається з трьох основних типів паркових композицій (стилів): регулярного, або французького, створеного французькими архітекторами на початку XVII ст., пейзажного, природного і натурального англійського парку, що ввійшов у моду в середині XVIII ст.
Садово-паркове мистецтво — мистецтво створення садів, скверів, парків та озеленених територій. Містить планування територій, обрання рослин, їх групування та розміщення, бу­дівництво форм і декоративних елементів — сходів, каскадів, фонтанів, огорож тощо.
Ікебана — поширене в Японії мистецтво створення букетів із квітів; букет, складений за правилами такого мистецтва.
Виступи представників груп із «доповідями» за інформаційними картками
(Демонструються зображення зразків садово-паркового мисте­цтва, ікебани, чайнсіі церемонії, про які йдеться в інформаційних картках.)
Інформаційна картка № 1
(ландшафтний парк Версаля та творчість Андре Ленотра)
Французький регулярний парк Версаля — один із найбільших та найвидатніших у Європі. Він складається із безлічі терас, що знижуються, якщо віддалятися від палацу. Клумби, газони, оран­жерея, басейни, фонтани та численні скульптури продовжують палацову архітектуру. У Версальському парку також розташовано кілька невеликих палацоподібних будівель (зокрема, Малий і Ве­ликий Тріанони). У Версалі остаточно сформувалися риси класи­цистичної архітектури і паркобудівництва.
На початку XVII ст. там, де нині розташоване місто Версаль, була заболочена місцевість, де полювали французькі королі, для яких було споруджено мисливський будиночок (1624). Згодом на вимогу Людовика XIII архітектор Жак Лемерсьє побудував тут невеликий палац, а паркобудівник Андре Ленотр — величний парк із фонтанами, алеями та альтанками.
1669 року Андре Ленотр (1613—1700), син головного садів­ника Тюїльрі за часів Луї XIII, розпочав будівництво парку Верса­ля, а згодом розробив принципи планування так званих французь­ких регулярних парків. Одразу за величним палацом сходи ве­дуть до великого фонтана, далі — зелена смуга Королівської алеї, за нею — басейн Аполлона, а ще далі, уже майже на горизонталі, видно Великий канал. На території парку численні алеї віялами розходяться від майданчиків з альтанками, статуями, фонтанами. Зона парку на захід переходить у лісопарк.
Версальський парк — типовий для французького паркового мистецтва. Паркобудівник Андре Ленотр відвідав Італію, де ви­вчав досвід садівників. Ленотр помітив різницю у рельєфах Італії та Франції. Сади італійців розплановані на терасах, струмки утво­рюють каскади, фонтани. Рельєф у місцинах Франції, де працював Ленотр, спокійніший, а декор садів стриманіший, але після актив­ного втручання у рослинність (вистрижені візерунки, фігури, ши­роке застосування сухих, квіткових, водяних партерів).
Окрім первісного плану Версальського парку, Ленотр устиг створити парки в Фонтенбло, Шантійї. Королівська родина Англії замовила йому плани Сент-Джеймського та Гринвіцького парків у Лондоні. Принципи садово-паркового мистецтва, вироблені Ле- нотром, панували в садівництві до середини XVIII ст. у різних кра­їнах Європи.
Парк версальського типу своїми прямолінійними доріжками і фігурними формами ретельно обрізаних чагарників підкреслю­вав абсолютний контроль людини над природою. Він успадкував симетричне планування садів доби Відродження вздовж головної осі за умови підпорядкування всіх частин ансамблю єдиному ху­дожньому задуму. Садівник активно втручається у природне се­редовище, по-своєму використовує рельєф місцевості, водні ресур­си, лісові масиви, рослини; також активно використані в єдиному комплексі паркові будівлі, скульптури, квітники за обов’язкового збереження ієрархії, особливого ладу побудови саду.
Інформаційна картка № 2 (пейзажний англійський парк
та митці паркового мистецтва Великої Британії)
Пейзажний англійський (іррегулярний, ландшафтний) парк — напрям у садово-парковому мистецтві, що склався у XVIII ст. в Англії на контрасті з бароковим, регулярним парком у «фран­цузькому стилі» Андре Ленотра. Назва «англійський парк» є не­точною, як і назва «французький парк». Пейзажний парк існував ще поряд із регулярними парками Італії та Голландії XVI ст., але не мав назви і не становив тоді культурної й естетичної цінності.
Острівна відокремленість Англії сприяла появі місцевих зако­нів планування парків, незважаючи на запозичені зразки парків Голландії чи Франції. Великі парки бароко на зразок Версаля роз­ташовувалися лише поблизу королівських замків. Значний уплив культури Середньовіччя виявився і в садівництві: у планування парків Англії часто вводили різні лабіринти. Геометричні фор­ми регулярних парків тут швидко набридли. Теоретичні пошу­ки сприяли втіленню принципу: «Уся земля — сад». Але цей сад не має геометричних, регулярних форм, він — пейзажний, тому в Британії зрештою відмовилися від регулярних парків. Виник англійський пейзажний парк. Він був дешевшим, ніж парк фран­цузького зразка, не потребував садівників і копіював форми навко­лишніх краєвидів. У пейзажних парках Британії не відмовлялися від будівництва окремих павільйонів, мостів, штучних ставків то­що. Неможливо уявити випас худоби в регулярному французькому парку. Випас худоби у пейзажному парку Англії — звичайна річ. Зовні це були залишки великих вольєрів парків бароко і гра в сіль­ську простоту. Монотонні галявини пейзажних парків зі свійськи­ми та дикими тваринами були схожими на краєвиди по той бік паркової огорожі. Дикі олені та птахи й досі є окрасою багатьох пейзажних парків країни.
Перших майстрів англійського парку — Вільяма Кента (1685— 1748) і Чарльза Бріджмена (1690—1738) — надихали пейзажі Пус- сена й особливо Лоррена, що зображували ідеалізовані картини природної гармонії. У XVIII ст. їх справу продовжили Ланселот Браун (1715—1783) та Хамфрі Рептон (1752—1818).
Захоплення лорренівськими пейзажами сприяло створенню різноманітних парків у Кларемонті та Стоурхеді. Вільям Кентп створив найграндіозніший регулярний парк Англії — Стпоу (у Бу- кінгемпширі), який було поступово очищено від геометричних форм і переосмислено як природне продовження навколишнього пейзажу. Кент перетворив алеї на звивисті шляхи, побудував по­тік, що плавно повертає, використовував природні горизонтальні особливості й нахили, створював серії краєвидів і картин, при­крашених алегоричними статуями Аполлона, пораненого гладіа­тора, лева, який нападає на коня, та ін. Він використовував низькі огорожі, траншеї, щоб приховати межі парку. Здавалося, нібито парк сягає горизонту. Нарешті, він розташував каскади на зразок італійських, восьмикутне озеро та ротонди, щоб надати парку руху і драматичності.
За проектами Ч. Бріджмена перепроектовано королівські пар­ки у Віндзорі та Кенсінгтоні, парк Святого Джеймса та Гайд-парк. Майстри англійського парку значну увагу приділяли елементу раптовості та сюрпризу. Відвідувач англійського парку рідко міг передбачити, що чекає на нього за черговим поворотом алеї. За­звичай краєвид урізноманітнювали мальовничі містки та парко­ві павільйони, навіяні архітектурними ескізами Палладіо та його учнів. Із пейзажним парком іноді поєднувалися і вкраплення схід­ної екзотики або готичні мотиви (уперше використані у Строберрі- хілл).
Майстри англійського парку II половини XVIII ст., Ланселот Браун і Хамфрі Рептон, «гармонізували» чи не всі угіддя Бри­танії. Для Брауна характерним є спрощення структури парку за­вдяки остаточній відмові від геометричних ліній алей і партерів. У його парках простори (галявини й галявинки) відкривають за­хопливі перспективи і зорово розширюють межі парку. У парках рясніють штучні канали, замасковані під річечки, що заросли оче­ретом. Л. Браун спроектував 170 парків, із-поміж яких: Петворт- хаус (Західний Сассекс, 1752), Чатсворт-хаус (Дербішир, 1761), Блейнхейм-палас (Оксфордшир, 1764). Рептон густіше за Брауна засаджує свої парки кущами і деревами, організованими у групи різної щільності.
Один з основних королівських парків Лондона розташований між Вестмінстером (на півдні) і Кемденом (на півночі) — Ріджентс- парк. Упродовж 1810—1820-х років тут було висаджено дерева і розбито парк за проектом Джона Неша як місце для розваг ро­дини принца-регента (майбутнього Георга IV). Від 1838 року парк відкрито для відвідувань.
Один із королівських парків у центрі британської столи­ці — Гайд-парк — улюблене місце відпочинку городян і гостей міста. Площа парку — 1,4 км2. Цей парк відомий від 1536 року (правління Генріха VIII). Тут містяться так звані «кутки виголо- шувачів» — невеликі спеціальні підмостки і трибуни, де тради­ційно виголошують промови (проповіді) оратори (проповідники). Однією з головних принад Гайд-парку є озеро Серпентайн, у якому дозволено купатися, а також однойменна галерея. На південному сході парку розташовані Епслі-хаус, у якому містяться Музей гер­цога Веллінгтона та Арка Веллінгтона.
Петпворт-хаус — заміська резиденція Чарльза Сеймура, 6-го герцога Сомерсета, побудована для нього 1688 року поблизу Чиче- стера (графство Західний Сассекс) на руїнах середньовічного па­лацу. Упродовж останніх 250 років власниками садиби є барони Віндеми. 1947 року садибний будинок перетворився на загальнодо­ступний музей. Тут зберігаються 19 картин Вільяма Тернера (який часто приїздив до Петворта малювати місцевий парк з оленями) і глобус тюдорівської епохи — найдавніший в Англії.
Одним із найпишніших «будинків-скарбниць» Англії, що впродовж століть був головною резиденцією герцогів Девоншир- ських, є Чатсворт-хаус. Це рідкісний для Англії приклад есте­тики бароко, що за витонченістю архітектурних і декоративних вирішень змагається із замком Говардів. 1687 року 1-й герцог Де- вонширський винайняв, зокрема, Вільяма Арчера, який спроек­тував кілька паркових павільйонів та відомий будинок-водоспад (1696—1703). У середині XIX ст. садівником герцога Девоншир- ського був Джозеф Пакстон, відомий як будівельник Кришта­левого палацу в Лондоні. На території Чатсвортського парку він створював водоспади й інші новаторські конструкції, що вражали уяву сучасників.
Інформаційна картка № 3 (японський ландшафтний сад)
Трійкою найвідоміших садів Японії вважають Кенрокуен (Ка- надзава, Ісікава), Ґоракуен (Окаяма, Окаяма) і Кайракуен (Міто, Ібаракі).
Японський сад — це дуже тонка й суперечлива філософія. Правило тут зводиться у ранг догми і водночас руйнується іншим правилом, даючи зрозуміти, що ніколи не можна бездумно дотри­муватися встановлених зразків. Японський сад символізує доско­налий світ земної природи, а інколи є уособленням Усесвіту.
Японські сади і парки зовсім несхожі на ті, що ми звикли бачи­ти. У японських садах у центрі уваги опиняються інші елементи. Тут на перше місце виступають пісок, галька, карликові рослини, сухі струмки, камені. Для японського саду характерною є атмо­сфера таємничості, що й покладено в основу паркового дизайну.
Характерними елементами композиції є штучні гори і пагорби, ставки і острови, струмки і водоспади, доріжки і ділянки піску чи гравію, прикрашені камінням незвичайних обрисів. Пейзаж саду формується за допомогою дерев, кущів, бамбука, трав, квітів і мо­ху, що мають передавати відчуття змін пір року. На території саду можуть також розміщуватися кам’яні ліхтарі, альтанки чи чайні будиночки.
Однією з особливостей, властивих усім японським садам, є їх закритість від зовнішнього світу. Сад є моделлю світу в мініатю­рі. Як і більшість елементів, асоційованих з японським садом, усе тут є глибоко символічним. Ми намагаємося дивитися на сад як на окремий світ, у якому відсутні печалі й переживання.
Огорожі є інструментом для посилення ще одного принци­пу— «приховувати і відтворювати»; не більше ніж візуальними екранами, їх часто обгортають ліанами, крізь які можна лише частково побачити сад. Іноді дизайнери вирізують невеличке ві­конце в суцільний стіні огорожі, щоб на мить дати можливість пе­рехожим побачити красу саду, розташованого по той бік огорожі.
Функціонально сади каменів призначені для медитацій, усу­нення від мирської суєти і повсякденних проблем. Конструкція по­дібних споруд, за нормами дзен-буддизму, підсилює потяг японців до милування природою, роздумів, усамітнення. Дехто вважає, що сад каменів символізує одвічну боротьбу хаосу і порядку, де чіткі рівні ряди гравію символізують порядок, а групи каменів — хаос. У якій би точці не стояв спостерігач у саду каменів, він завжди по­бачить рівну кількість каменів — це одна з основних особливостей саду каменів. Основними каменями в японському саду є високий вертикальний камінь, низький вертикальний, вигнутий, похилий і горизонтальний камені. Зазвичай їх розміщують тріадами, але це не є обов’язковою умовою. Два схожих камені (наприклад, два вертикальних), один із яких дещо менший ніж інший, можуть межувати. Зазвичай композиція складається з 3, 5 чи 7 каменів. У композиції використовують тільки один камінь із кожної групи основних (композиція може доповнюватися невеликими каменя­ми, які не мають смислового навантаження). Із каменів може бути викладена скульптура, вони можуть бути використані як доріжка або місток. Правильно створений японський сад викликає відчут­тя давності й вічності.
Японія — острівна держава, тому зовсім не дивно, що вода є обов’язковим елементом будь-якого саду. Воду в японських садах використовують лише у формі природних водойм: ставок, струмок або водоспад, але у жодному разі не фонтан.
Сухі струмки створюють із гравію і гладких каменів. З точки зору дизайну, такий струмок має таке саме смислове навантажен­ня, що й вода,— не тільки створює контраст поруч із рослинами, що зростають берегами, але й підпорядковує ландшафт єдиному лейтмотиву, дозволяючи використовувати рослини, які у природ­них умовах ростуть поблизу води.
Інформаційна картка № 4 (філософські засади ікебани)
Ікебана — це не тільки складання букетів, але й філософія єдності людини та природи. Композиція ікебани відображує вну­трішній світ людини, яка її склала, її настрій і світобачення. Лю­дина немовби віддає букету, який вона склала, часточку себе.
У Середньовіччі оселю прикрашали квітами без підставок і ваз, тому в цей час ікебана була відома як татехана («виставлені кві­ти»). У XVII ст., з поширенням моди на все китайське, назву змі­нили на китайський лад —рікка. Водночас, із розвитком чайної церемонії з’явився «чайний стиль» аранжування квітів під назвою хана («квітка»), від якого походила інша назва ікебани — о-хана. З XVIII ст. японці почали прикрашати домівки квітами, вистав­ляючи їх у вазах, у манері наґеірехана. Так було започатковано новий стиль аранжування ікебани — «живі квіти», у якому букет символізував єдність «конфуціанської трійці»: Неба, Землі й Лю­дини. Згодом назва цього стилю перетворилася на загальну назву для позначення всіх традиційних японських методів аранжування квітів.
Водночас упродовж XIX—XX ст. синонімами ікебани були на­зви кадо («шлях квітів»), морібана («нагромаджені квіти»), дзію- бана («вільні квіти») та ін.
Почавшись із майстерної розстановки квітів (кадо) й досягши вигляду ікебани, мистецтво створення рослинних композицій ні­коли не порушувало основного для японців естетичного принципу «сабі-вабі» («краса простоти» ).
Синтоїзм і навчання буддизму уплинули на формування фі­лософії ікебани. У часи, коли в країні панував синтоїзм, ікебана ґрунтувалася на філософії протистояння двох сил — світла та піть­ми, що символізують Небо й Землю. Відповідно, конструктивну основу аранжування становили два основних елементи (дві гілки), але в середині VII ст., після відвідування Китаю ченцем Сенму і під впливом конфуціанства, до цих двох гілок у структуру ікебани був привнесений третій елемент, що символізує людину. Отже, набула вираження ідея гармонії людини й природи. Перші композиції з рослин, які будував Сенму й ставив у храмі, були дуже простими й складалися із трьох елементів (гілок або квітів).
Значно вплинув на мистецтво ікебани дзен-буддизм, що ствер­джує значущість буття — у його безпосередній даності, заперечує пишні релігійні обряди й ритуали, уважає, що вищий сенс життя прихований у повсякденному. Під впливом цього вчення ікебана перестала бути тільки релігійним атрибутом, а процес її створен­ня — священнодійством. Композиції, що досягли до XII ст. мону­ментальності й помпезності, зменшуються у розмірах, тоншають. Ікебана поступово перетворюється на частину повсякденного по­буту людини, її починають створювати не тільки для храмів, але й для палаців аристократів, а згодом — для військової знаті.
Історії відомі імена багатьох знаменитих майстрів ікебани, та­ких як Рюамі, Соамі, Ноамі та ін. Особливе місце з-поміж них по­сідає настоятель храму Какудо поблизу Кіото Ікенобо Сенкей. Са­ме він започаткував усесвітньо відому династію майстрів ікенобо.
В японській ікебані функціонують кілька стилів. Стиль наґеіре відбиває природний ріст рослин, квіти стоять у вазі невимушено, не стиснуті якими-небудь правилами; стебла їх вільно спираються на краї посудини. Наґеіре може бути прямою, похилою, настінною, такою, що лежить або стоїть, тощо. Композиції у стилі тпябана, що іноді називають ікебаною однієї квітки, неодмінно супроводжу­вали чайну церемонію. Тябана, відповідно до особливої атмосфе­ри, у якій відбувалася чайна церемонія, відрізнялася простотою, скромністю як квітки, так і вази: вони не могли бути яскравими й помітними — 1—2 квітки й листок. Сен-но Рікю заснував стиль тябана, популярний у простих людей. Тябана існує до сьогодні й не тільки для чайної церемонії.
Інформаційна картка № 5 (особливості проведення чайної церемонії)
Чайна церемонія (з яп. «тя-но ю») — специфічна ритуалізова- на форма спільного чаювання, що виникла у середньовічній Японії як одна з форм практики медитації ченців-буддистів.
Видатний майстер чайної церемонії Сен-но Рікю формалізував етикет церемонії, послідовність дій учасників і навіть визначив, які бесіди та якої миті слід вести під час церемонії, щоб створюва­ти настрій спокою, відсторонення від турбот і прагнення до істини та краси. Нововведення, зроблені Рікю, надали нового значення «сабі» — принципу вишуканості й краси, також утіленому в чай­ній церемонії. Обстановка церемонії спрямовувалася на те, щоб продемонструвати не очевидну, яскраву, а приховану красу, що криється у простих речах, неяскравих фарбах і тихих звуках.
Отже, до XVI ст. чайна церемонія з простого колективного чаю­вання перетворилася на міні-виставу, яка розглядалася як одна з форм духовної практики і в якій кожна деталь, кожен предмет, кожна дія мали символічний зміст.
Чайна церемонія є спеціально організованою та впорядкованою зустріччю господаря (чайного майстра) і його гостей для спільно­го відпочинку, насолоди красою, бесідою. Церемонія проводиться у спеціально обладнаному місці, складається з декількох дій, що здійснюються в суворій послідовності.
Існує безліч різновидів чайної церемонії, з-поміж яких ви­окремлюють 6 традиційних: нічна, на сході сонця, ранкова, після­обідня, вечірня, спеціальна.
Класичну чайну церемонію проводять у спеціально обладнано­му місці. Зазвичай це територія, увійти на яку можна через масив­ні дерев’яні ворота. Перед проведенням церемонії ворота відчиня­ють, даючи гостеві можливість увійти, щоб не турбувати господа­ря, який зайнятий підготовкою. На території «чайного комплексу» розташовані декілька будівель і сад — у кожному конкретному ви­падку намагаються створити максимально естетичний ансамбль, що природно вписується у місцевість і створює враження «про­довження природи». Безпосередньо за воротами — допоміжні бу­дівлі: передпокій, де гість може залишити речі та змінити взуття, а також павільйон, де гості збираються перед початком церемонії.
Гості збираються разом в одній із кімнат павільйону, де їм по­дають гарячу воду в невеликих чашках. Призначення цього ета­пу — створити у гостей загальний настрій, пов’язаний з очікуван­ням майбутньої церемонії як важливої та приємного дії, зустрічі з прекрасним.
Головна будівля — чайний будиночок — знаходиться у глибині саду. Перехід через сад викладеною камінням доріжкою до чайно­го будиночка вважається дуже важливим — він символізує очи­щення від суєти, повсякденності, турбот, тривог і неприємностей. Споглядаючи рослини і камені саду, гості налаштовуються на зо­середження і звільняють свідомість від усього суєтного.
Гостей зустрічає господар. Після стриманого вітання гості під­ходять до кам’яного колодязя, і здійснюють обряд омовіння. Воду зачерпують маленьким ковшем на довгій дерев’яній ручці. Гість омиває руки, обличчя, прополіскує рот, після чого омиває після себе ручку ковша. Обряд омовіння символізує тілесну і духовну чистоту.
Після омовіння гості заходять до чайного будиночка і роз­ташовуються там. Проходження через низький і вузький вхід символізує остаточний вихід за межі буденного світу, укриття від усього, що коїться зовні.
Незручність входу і необхідність низько нахилитися, входя­чи всередину, символізують рівноправність учасників церемо­нії — вклонитися змушений кожен, незалежно від знатності, ба­гатства, популярності та суспільного становища.
Відповідно до звичаю традиційного японського будинку, захо- дячи у чайний будиночок, взуття гості залишають на порозі.
Сидячи у чайному будиночку щільно одне до одного, гості та господар поринали у світ високих роздумів, відчуваючи ма­гічність усього, що відбувалося. Вогнище, казанок води над ним, скринька із зеленим чаєм, чашка, дерев’яна ложка, бамбуковий вінчик становили єдиний художній ансамбль і своєю природною красою викликали у присутніх безліч складних асоціацій. Наси­паючи у чашку порошок розтертого зеленого чаю, заливаючи його кип’ятком, збиваючи вінчиком масу до утворення на її поверхні зеленуватої піни, майстер розпочинав священнодійство, що про­довжувалося неспішним питтям чаю та спільною розмовою про піднесене та вічне. У такий спосіб людські зір, слух, нюх, смак, до­тик мали очиститися від бруду повсякденності, а свідомість — від марнославних думок.
Підбиття підсумків уроку
Прийом «Снігова куля»
Коментар. Повна відповідь на запитання формується поступо­во: учні по черзі відповідають на запитання, щоразу додаючи важ­ливі моменти, формулюючи у такий спосіб колективну відповідь.

Категория: Мои файлы | Добавил: Худкультура
Просмотров: 1513 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: